Хоч доля привела у город суєтливий,
Добра і зла
прикрашений вертеп,
Я все-таки люблю сіножаті
і ниви,
Люблю широкий,
тихий, рідний степ.
Там ясная зоря, як радість, привітала,
Літала на коні
там молодість моя;
Про щастя, про
любов надія там шептала,-
І любо слухалось,
і щиро вірив я.
Даль степова кругом, як море, там синіла,
І здалеку бринів
густий зелений гай;
Чи добрий
чоловік, чи доля насадила —
То був наш тихий
невеличкий рай.
Леонід Глібов
Його літературна спадщина досить велика й різноманітна за жанрами. Українською мовою він написав 107 байок, понад 40 ліричних віршів, п’єсу-водевіль «До мирового», дві віршовані казки, понад півсотні віршованих загадок і відгадок та загадок-акровіршів.
Він був письменником-новатором, який відкрив справді нову сторінку історії розвитку жанру байки в українській літературі другої половини XIX ст. Не випадково Іван Франко назвав Л. Глібова «найкращим українським байкописом», а його самого – творцем правдивих перлин української літератури.
